Національно-визвольний рух в Україні у 60- 90-х роках XIX ст.

 З середини 50-х років XIX ст. знову починає відроджуватись український національний рух, активність якого знизилась після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Зміна на престолі російських царів у 1855 р. сприяла амністії членів братства, тож вони збираються у Петербурзі і відновлюють свою діяльність. За допомогою українських поміщиків-меценатів В.Тарнавського і Г.Галагана в російській столиці організовується українське видавництво, у якому побачили світ "Записки о Южной Руси", "Чорна Рада" П.Куліша, твори Т.Шевченка, Марка Вовчка та інших українських авторів. З великими труднощами у 1861 р. було отримано дозвіл на видання місячника "Основа" — першого в Російській імперії українського часопису. "Основа" стала центральним органом Українського руху, але в своїй ідейній спрямованості вона значно відійшла від програми Кирило-Мефодіївського братства. Основна увага редакції була сконцентрована на культурно-просвітницькій роботі.

 Водночас у середовищі інтелігенції в Україні з'являються "народники"- ентузіасти культурно-просвітницької діяльності, переконані в необхідності шукати джерела народного руху серед селян та козаків, їх поглядам властива ідеалізація простого народу, оскільки вони вважали його єдиним втіленням української ментальності. Разом з тим вони були критично настроєні до Гетьманщини, засуджуючи старшину, що поневолювала простий народ. Основним своїм завданням "народники" вважали звільнення селян з кріпацької неволі, вивчення народних звичаїв, мови, фольклору.

 До "народників" примкнула група так званих "хлопоманів" на чолі з в. антоновичєм, які були вихідцями з правобережної польської шляхти і напередодні повстання 1863 р. розірвали зв'яжи з польським національним рухом. Вважаючи своїм обов'язком служіння українському народові, вени засновують в Києві громаду, котра займається культурно-просвітницькою Діяльністю. До складу громади, яку очолював В.Антонович, входили такі діячі, як Т.Рильський, П.Чубинський, Б.Познанський, О.Русов, Кониський, М.Драгоманов та ін. Члени громади брали активну участь у створенні в Києві недільних шкіл для дорослих і підлітків; у багатьох із них викладання велося українською мовою. Перша така школа виникла ще1859 р.  на Подолі, а до 1862 р. їх кількість перевищувала сотню. За зразком  київської громади виникають аналогічні організації інтелігенції в інших містах України.

 Активізацією українського руху була стурбована царська адміністрація.

 Ряд російських видань звинувачували громадівців у сепаратизмі і наміру відокремити Україну від Російської імперії. Антонович та його прихильники виступають у пресі з колективними листами та заявами про свою лояльність до влади, але це їм не допомагає. Становище громадівців особливо  ускладнилось  з початком у січні 1863 р. польського повстання, оскільки уряд розглядав український рух як продовження польського. У Києві, Харкові, Полтаві Чернігові та інших містах пройшли арешти, найактивніші учасники громад, в  тому числі П.Чубинський, О.Кониський, В. Лобода були вислані на північ Росії або в інші губернії. Нарешті, 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав секретний циркуляр, у якому звинувачував ініціаторів видання української літератури в політичних замірах. Він стверджував, що самі українці з обуренням виступають проти вживання в школах української мови і "доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути"1. На підставі цього міністр забороняв видання української літератури, за винятком "красного письменства". Недільні школи були закриті, а громада розпущені.

 В.Антоновичу вдалося зберегти гурт своїх прихильників, які стали основою для створення так званої "Старої громади". Сюди ввійшли М. Драгоманов, О.Русов, М.Зібер, С.Подолинський та ін. Нових членів приймали більш ретельно, громада стала приділяти велику увагу роботі в земствах, а також розвиткові науки.

 У 1873 р. за ініціативою громадівців у Києві було створене українське наукове товариство під назвою "Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства". Тут розгорнулася велика робота по вивченню української етнографії, історії, філології. Були видані "Исторические песни малорусского народа" В. Антоновичата,  М. Драгоманова, збірник етнографічних матеріалів П.Чубинського, збірки казок і чумацьких пісень, статистичні дослідження та ін. Щоб обійти заборону на українські видання, громадівці налагодили тісні зв'язки з українським рухом в Галичині і активно використовували західноукраїнську пресу. В 1875 р. вони придбали російську газету "Киевский  Телеграф" і протягом року через неї пропагували свої ідеї. Однак і тепер, як десятиліття тому, активність українського руху викликала підозри у царських властей. Комісія, призначена для розслідування  цієї справи, підготувала указ, який був підписаний Олександром II 18 травня І876 р. в німецькому містечку Емс.

 За Емським указом ухвалювалося: 1) не допускати ввозу українських  видань з-за кордону; 2) заборонити видання українських творів в імперії, за винятком історичних документів і "красного письменства"; 3) заборонити сценічні вистави і навіть тексти до нот українською мовою; 4) припинити видання "Киевского Телеграфа". Водночас на громадівців накочується нова хвиля репресивних заходів, знову найбільш активних із них висилають на заслання, у Києві ліквідовується відділення Російського Географічного Товариства. Однак і після Емського указу громади продовжували діяти, перейшовши на підпільне становище. Було вирішено відкрити за кордоном своє представництво, і з цією метою М. Драгоманов відбув до Швейцарії.

 У Женеві Драгоманов створює гурток громадівців у складі М.Зібера, С.Подолинського, Д.Вовка, до яких примкнули також Я. Шульгин та М. Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис "Громада" і одночасно все більше схиляється у своїх поглядах до соціалістичних ідей. Київська громада, яка неухильно дотримується культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовляється фінансувати діяльність Драгоманова.

 В.Антонович та його прихильники тримали під своїм впливом часопис "Киевская старина", що виходив з 1882 р. російською мовою, але був український за змістом.

 В цілому ж 80-і роки, коли настала доба реакції, характеризуються спадом національного руху в Наддніпрянській Україні. Центр визвольної боротьби в цей час переміщується в Західну Україну. Ще в 1861 р. в Австрійській імперії внаслідок зовнішньополітичного провалу — поразки у війні з Францією — було встановлено конституційно-парламентський устрій. Незважаючи на засилля в Галичині поляків, тут все ж склалися більш сприятливі умови для розвитку українського національного Руху.

 В Галичині з середини XIX ст.. могутні впливи серед української інтелігенції мала московофільська течія. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником від засилля поляків, москвофіли прагнули повного злиття українців Галичини з  Росіянами. Ідеологами цього напрямку були Б.Дідицький та І. Наумович, які в своїй газеті  "Слово" у 1866 р. проголосили українців частиною великого російського народу, що населяє територію від Камчатки до Карпат.

 Москвофілам протистояла інша течія — народовці. У 1868 р. народовці  засновують громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення  освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став Анатоль Вахнянин. "Просвіта" займалася виданням творів українських письменників, підручників, газет, альманахів та ін. Поступово з "Просвіти" вирізняються окремі товариства, що займаються певними напрямками діяльності: економічним — "Сільський господар", "Маслосоюз", "Крайовий Кредитовий Союз", освітнім — "Руське Педагогічне Товариство", молодіжним  — "Січ", "Сокіл" та ін.

 Велике значення для народовців мала допомога з Наддніпрянської  України. У 1873 р. при допомозі меценатів Василя Симиренка та Єлизавети  Скоропадської-Милорадович народовці засновують у Львові Літературне  товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке згодом, у 1892р., було перетворене в наукове товариство і стало провідним українським науковим центром.

 у 1880 р. на противагу москвофільському "Слову" народовці засновуй газету з промовистою назвою "Діло". Під впливом ідей М.Драгоманова у 1885 р. виникає перша політична організація народовців — Народна Рада. Нарешті, у  1890 р. прихильники Драгоманова І.Франко, М.Павлик, С.Данилович,  К.Трильовський створюють першу політичну партію — Русько-Українську радикальну партію. В основу програми було покладено соціалістичні ідеї, соборність і незалежність України; видавались газети "Народ" і "Хлібороб". Таким чином, український національний рух в період репресій царизму Наддніпрянській Україні продовжує розвиватись і досягає значних успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своєрідним "українським П'ємонтом", базою для його дальшого поширення. Якщо в Наддніпрянській Україні організації інтелігенції — громади твердо продовжували відстоювати необхідність лише культурно-освітньої  діяльності, то в Західній Україні ліве крило інтелігенції схиляється політичної боротьби і створює в 1890 р. першу політичну партію.

 

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *