Занепад Галицько-Волинського князівства і його наслідки.

 По смерті короля Данила Романовича Галицько-Волинська держава, незважаючи на деяку внутрішню децентралізацію в останній третині XIII ст., залишалася єдиною ще майже століття. З самого початку її формально очолював Василько Романович (1264—1269), котрого решта князів шанувала як "отця і господиня". Він княжив на Волині, а сини Данила — у Галичині.

 Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир (1270— 1289), Він мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. Значні кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Ще за життя Володимир Василькович передав свої землі двоюрідному братові Мстиславові Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів незаможним людям.

 Серед Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев (1264—1301), який намагався продовжити державницьку політику батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребували національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав проти них збройну боротьбу.

 На межі XIII—XIV ст. єдність Галицько-Волинської держави було відновлено. Наступник Лева Даниловича — його син Юрій І (1301—1308 (1315)) виступає вже як одноосібний правитель з королівським титулом. Джерела змальовують його правління як добу розквіту, спокою та економічного добробуту країни. Високим був міжнародний авторитеті Галицько-Волинського королівства, свідченням чого стало утворення в 1303 р. окремої Галицької митрополії.

 Після смерті Юрія І галицько-волинська спадщина перейшла до його синів Андрія і Лева (1308 (1315)— 1323). Вони сприяли зовнішній торгівлі,! насамперед між галицько-волинськими і польськими купцями, домагалися забезпечення торговельних • відносин з Балтикою. Активною була їх боротьба проти ординців. Ймовірно, в одному з походів брати загинули. Оскільки жоден з них не мав синів, то з їхньою смертю династія, яку започаткував князь Роман Мстиславич, припинилася.

 З припиненням династії Романовичів розпочинається поступовий занепад Галицько-Волинської держави. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке протидіяло встановленню міцної князівської влади, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви.

 Саме внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями згаданих країн останнім, самостійним володарем Галицько-Волинської держави в 1325 р. було обрано 14-річного княжича Юрія II Болеслава (1325—1340). Новий правитель виявився активним поборником зміцнення своїх володінь. У пошуках міжнародної підтримки намагався налагодити добрі відносини з Тевтонським орденом, Золотою Ордою та Литовським князівством. У внутрішній політиці підтримував міста, спираючись на які, намагався обмежити боярські впливи та зміцнити князівську владу. Однак протистояння з боярами завершилося трагічною смертю Юрія II, яка активізувала боротьбу Польщі, Угорщини і Литви за українські землі.

 Перебіг подій на галицько-волинських землях викликав невдоволення Польщі, яка, уклавши союз з Угорщиною, у 1340 р. вдерлася в Галичину, але місцеве населення за допомогою татар вибило нападників. Восени 1349 р. Польща, домовившись з Ордою, здійснила новий похід проти Галицько-Волинської держави, внаслідок чого остання припинила існування. Галичина і Холмщина остаточно були приєднані до Польської держави. Закарпаття опинилося у складі Угорського королівства. Землі між Дністром і Прутом, у т. ч. територія сучасної Буковини, відійшли до Молдавського князівства. Решта земель — Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина — поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.

 Серед причин занепаду Галицько-Волинської держави були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви. Значення цієї, за словами історика С. Томашівського, "першої чисто української політичної організації" полягає в тому, що вона після занепаду Києва на ціле століття продовжила державницькі традиції Київської Русі й стала головним політичним центром для українських земель, уберегла від передчасного завоювання та асиміляції український етнос, що формувався, сприяла його консолідації, зміцненню та усвідомленню власної самобутності.

 

 

 

 

 

 

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *