Занепад Галицько-Волинського князівства і його наслідки.

 По смерті короля Данила Романовича Галицько-Волинська держава, незважаючи на деяку внутрішню децентралізацію в останній третині XIII ст., залишалася єдиною ще майже століття. З самого початку її формально очолював Василько Романович (1264—1269), котрого решта князів шанувала як "отця і господиня". Він княжив на Волині, а сини Данила — у Галичині.

 Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир (1270— 1289), Він мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. Значні кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Ще за життя Володимир Василькович передав свої землі двоюрідному братові Мстиславові Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів незаможним людям.

 Серед Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев (1264—1301), який намагався продовжити державницьку політику батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребували національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав проти них збройну боротьбу.

 На межі XIII—XIV ст. єдність Галицько-Волинської держави було відновлено. Наступник Лева Даниловича — його син Юрій І (1301—1308 (1315)) виступає вже як одноосібний правитель з королівським титулом. Джерела змальовують його правління як добу розквіту, спокою та економічного добробуту країни. Високим був міжнародний авторитеті Галицько-Волинського королівства, свідченням чого стало утворення в 1303 р. окремої Галицької митрополії.

 Після смерті Юрія І галицько-волинська спадщина перейшла до його синів Андрія і Лева (1308 (1315)— 1323). Вони сприяли зовнішній торгівлі,! насамперед між галицько-волинськими і польськими купцями, домагалися забезпечення торговельних • відносин з Балтикою. Активною була їх боротьба проти ординців. Ймовірно, в одному з походів брати загинули. Оскільки жоден з них не мав синів, то з їхньою смертю династія, яку започаткував князь Роман Мстиславич, припинилася.

 З припиненням династії Романовичів розпочинається поступовий занепад Галицько-Волинської держави. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке протидіяло встановленню міцної князівської влади, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви.

 Саме внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями згаданих країн останнім, самостійним володарем Галицько-Волинської держави в 1325 р. було обрано 14-річного княжича Юрія II Болеслава (1325—1340). Новий правитель виявився активним поборником зміцнення своїх володінь. У пошуках міжнародної підтримки намагався налагодити добрі відносини з Тевтонським орденом, Золотою Ордою та Литовським князівством. У внутрішній політиці підтримував міста, спираючись на які, намагався обмежити боярські впливи та зміцнити князівську владу. Однак протистояння з боярами завершилося трагічною смертю Юрія II, яка активізувала боротьбу Польщі, Угорщини і Литви за українські землі.

 Перебіг подій на галицько-волинських землях викликав невдоволення Польщі, яка, уклавши союз з Угорщиною, у 1340 р. вдерлася в Галичину, але місцеве населення за допомогою татар вибило нападників. Восени 1349 р. Польща, домовившись з Ордою, здійснила новий похід проти Галицько-Волинської держави, внаслідок чого остання припинила існування. Галичина і Холмщина остаточно були приєднані до Польської держави. Закарпаття опинилося у складі Угорського королівства. Землі між Дністром і Прутом, у т. ч. територія сучасної Буковини, відійшли до Молдавського князівства. Решта земель — Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина — поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.

 Серед причин занепаду Галицько-Волинської держави були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви. Значення цієї, за словами історика С. Томашівського, "першої чисто української політичної організації" полягає в тому, що вона після занепаду Києва на ціле століття продовжила державницькі традиції Київської Русі й стала головним політичним центром для українських земель, уберегла від передчасного завоювання та асиміляції український етнос, що формувався, сприяла його консолідації, зміцненню та усвідомленню власної самобутності.

 

 

 

 

 

 

0

Оставьте ответ

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *