Розвиток освіти і науки. «Золота доба» Києво-Могилянської академії.

 Величезне значення для розвитку культури мала освіта, яка в даний період часу на Лівобережній Україні досягла відносно високого рівня. У селах працювали початкові школи, в містах засновувались нові середні школи.

 На Правобережній Україні і в Галичині існували єзуїтські та уніатські школи, де вивчали головним чином латинську та польську мови і де вся освіта та виховання зводились до насадження католицизму. Таке саме ідейно-релігійне завдання мав і відкритий у 1661 р. Львівський університет.

 Головним освітнім, науковим і культурним центром в цей період залишається Києво-Могилянський колегіум, якому в 1701 р. було надано прав академії. За правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий будинок, ця школа вступила в період свого розквіту. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалась в межах 600-1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчались і студенти з Правобережної України. Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов’янських країн та Молдовії. Крім дітей духовенства, в академії навчались діти козаків, селян, міщан. Це була загальноосвітня школа риторико-філософського типу: більшість наук входили до курсів риторики й поетики (гуманітарні науки) і філософії (гу-манітарні і

частково природничі науки). Академія підготувала плеяду визначних медиків, біологів, юристів, композиторів, архітекторів і, в першу чергу, діячів на ниві освіти.

 Політика русифікації і полонізації шкодила культурному спілкуванню, але не могла заглушити його прогресивні течії. Київ і Лівобережжя відігравали важливу роль у поши-ренні в Росії системи освіти, орієнтованої на західні зразки. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів та дуже багато вчителів шкіл Росії. Але від’їзд освічених людей мав дуже негативний вплив на рівень культурного розвитку самої України. До його провінціалізації спричинилась і політика російського уряду, який запроваджував в Україні значно суворіші цензурні обмеження, ніж у Моcкві чи Петербурзі. Від середини ХVІІІ ст., незважаючи на часткові вдосконалення, Києво-Могилянська академія почала все більше відставати від потреб свого часу, а пропо-новані тоді проекти заснування університету в Києві чи Батурині не були підтримані російським урядом.

 Все ж за зразком Києво-Могилянської академії виникли колегіуми в інших містах Лівобережжя – Чернігові, Харкові, Переяславі, і в цих школах навчались діти не тільки священиків та козацької старшини, шляхтичів, але й міщан, дяків, селян. Статут Харківського колегіуму мав за основу Київський, але із значними доповненнями. З 1765 ро-ку в Харкові діяли класи природничо-інженерного профілю, підпорядковані не духовному, а цивільному відомству. На Правобережжі більшістю колегіумів керував єзуїтський орден. Львівському колегіуму польський король надав права академії, і хоч сейм відмовився затвердити цей акт, єзуїти називали свою львівську школу академією. Рівень викладання в ній упав, коли не стало конкурентів, боротьба з якими раніше спонукала єзуїтів переймати педагогічні новації. Після скасування в 1773 р. єзуїтського ордену частина його шкіл перейшла до василіян, які раніше мали кілька колегіумів (У Володимирі, Барі, Умані). Крім колегіумів, при монастирях діяли внутрішні школи (студії). В більшості василіянських шкіл вищим курсом вважались риторика і лише в деяких викладалась і філософія.

 З середини ХVІІІ ст. все частіше виїжджає українська молодь на навчання за кордон. Типовою постаттю для середини ХУІІІ ст. є Петро Симаговський, автор «Краткого опи-сания о козацком малороссийском народе і о военных его делах». Після закінчення Києво-Могилянської академії він продовжував навчання в університетах Кенігсберга, Галле, Лейпціга, Парижа, а, повернувшись в Україну, служив у генеральній військовій канцелярії, був сотником, земським суддею. Канцеляристи різного рівня, а також вчителі академії та колегіумів становили своєрідну верству інтелігенції.

 Далеко не всім вихідцям Київської академії та інших шкіл вдалось отримати духовний сан чи місце в адміністративному апараті. Ті, хто не міг або не хотів цього зробити, часто ставали «мандрівними дяками», тобто вчителями, які ходили по селах і містах в пошуках роботи. Діяльність академії і колегіумів сприяла розширенню мережі початкових шкіл, підвищенню їх освітнього рівня. Сільські і міські школи утримувались громадою – всім дорослим населенням села чи міста. В Західній Україні аналогічні школи найчастіше існували під опікою братств. Громади, або братства, будували приміщення для шкіл, дбали про матеріальне забезпечення вчителів. Як правило, обов’язки дячка та вчителя покладалися на одну особу. Переважно «дяковчитель» (так їх називали в Галичині) жив при школі. Не-рідко тут також мешкали «сироти шкільні» і старші школярі, які допомагали дякам у церкві й школі і часто мандрували від села до села. В більшості шкіл дітей вчили з Букваря, Псалтиря і Часослова, поширеним було також навчання хорового співу і нотної грамоти з Ірмологіонів. Для читання відбирали традиційні церковнослов’янські тексти, але вимов-лялись вони на український лад. У деяких школах частина дітей вивчала латинську мову й ази математики.

 Перші спроби запровадити в Україні обов’язкову початкову освіту були здійснені в Гетьманщині, де в 1760-1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним прав-лінням усіх козацьких синів, здібних до науки, посилати до парафіальних шкіл, а «нездібних і у літах перерослих» навчати військових вправ. Ініціативу Кулябка схвалив гетьман, і в 1765 р. Генеральна військова канцелярія розіслала подібні розпорядження до всіх полків. Од-нак початкові школи в Україні не здобули сталої організації. Як правило, навчання припи-нялось, якщо бакаляр відходив, а іншого не вдавалось підшукати. Навіть якщо в селі діяла школа, відвідувала її лише частина хлопців (у містах інколи до школи ходили і дівчата).

 Братські і громадські школи були одним з каналів, через які в народні маси проникали елементи книжної освіти. Наявність порівняно широкої сітки початкових шкіл за-безпечувала контингент учнів для шкіл вищого рівня і сприяла тому, що окремі вихідці з народних низів стали високоосвіченими людьми. Але з кінця ХVІІІ ст. сільські школи починають занепадати внаслідок закріпачення селян, ворожого ставлення влади до заснованих нею навчальних закладів.

 

0

Оставьте ответ

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *