Просвітницька діяльність та педагогічні ідеї

Михайла Грушевського

 Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934) — український історик, громадський і державний діяч, академік. Народився у сім'ї педагога. Його батько, людина з вищою освітою, вчитель гімназії, автор популярного в Росії підручника слов'янської мови, шанував українську культуру. Він прищепив синові інтерес і любов до рідної мови, пісень та народних традицій, хоча дитинство Михайла Грушевського пройшло на Кавказі. Там він читав усе, що міг дістати, про свою далеку батьківщину. Протягом 1886 — 1890 років навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету ім. св. Володимира. У травні 1894 р. захистив дисертацію на ступінь магістра. Цього ж року 28-річного Михайла Грушевського було запрошено очолити кафедру всесвітньої історії Львівського університету.

Вболіваючи за освітянську справу, Грушевський закликав відкривати в Галичині українські приватні гімназії, не чекаючи дозволу галицького сейму. Він розумів, що заборона української мови затримує розвиток культури, освіти, школи, призводить до денаціоналізації народу. Найбільше страждає україномовне сільське населення, яке змушене вчити своїх дітей нерідною мовою.

Низка статей, опублікованих у газеті «Село» (1909 — 1910), порушувала злободенні питання навчання у поширених в сільській місцевості початкових школах та інші питання освіти. Згодом вони вийшли друком у книжці «Про українську мову та українську школу».

У статті «Шкільна мова» Михайло Грушевський вказує на недостатню мережу і поганий стан народних шкіл, на загалом недостатній рівень освіти в Росії, та зокрема в Україні. На переконання автора, навчати добре можна лише тією мовою, яку учні знають і розуміють. Навчання й розвиток дітей, поставлених в умови оволодіння грамотою на нерідній і незвичній для них російській мові, дає негативні наслідки.

Посилаючись на рекомендації таких педагогів, як Костянтин Ушинський, Василь Водовозов, Микола Корф, а також на масові факти неуспішності українських дітей в російськомовних школах, Михайло Гру-шевський доводить життєву необхідність та педагогічну доцільність навчання дітей рідною мовою. Свої міркування він широко ілюструє прикладами з навчання в народних школах.

У статті «Українське письменство» Михайло Грушевський з гордістю відзначає, що українці мають свою писемність і літературу, наводить імена відомих українських письменників. Українською мовою друкуються книжки і журнали на кошти громади. Розвивається наука українською мовою — як не в Росії, то за кордоном. Укладено кілька десятків українських граматик, чимало словників української мови, се-ред яких є й такі, що нагороджені Петербурзькою академією наук.

У виборюванні права на власну мову українців підтримувала Імператорська академія наук. Російські вчені вважали заборону української мови шкідливою, зазначали, що «малорусское население должно иметь такое же право, как и великорусское, говорить публично и печатать на родном языке».

Михайло Грушевский підкреслював, що ця думка є тим більше об'єктивною, що виходить від росіян. Академія відзначала осібність і природність, а не штучність української мови, її віковічне походження. Ця позиція Академії була висвітлена в книзі «Императорская Академия Наукъ. Обь отмънъ стъснений малорусского печатного слова». Як зазначив Михайло Грушевский, книга ця продавалася в усіх українських книгарнях, своїми доказами вона знецінювала вигадки і нісенітниці про українську мову («Російська академія наук про українську мову», «Мова українська і руська»).

Розглянута добірка статей Михайла Грушевського свого часу відіграла чималу роль у роз'ясненні ситуації щодо української мови і національної освіти. Аргументи вченого і громадського діяча доводили необхідність відродження національної культури.

Історична, публіцистична, педагогічна спадщина Михайла Грушевського мала принципове значення для багатьох поколінь українців як в межах України, так і за кордоном.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *