Культурна політика незалежної України

Завданням культурної політики СРСР (за часів якого культура розглядалася, передусім, як механізм ідеологічного впливу на формування громадської думки) проголошувалася боротьба з нерівністю умов культурного життя різних національних і соціальних груп на усій території країни. Для досягнення цієї мети було створено централізовану систему планування, запроваджено бюджетне фінансування культурної галузі, розроблено командно-адміністративні важелі “управління культури”.

Необхідно зазначити, що така система мала свої позитиви. У кожному селищі виникали “хати-читальні”, клуби, бібліотеки, які, хоча й мали на меті виховання молоді у “комуністичному дусі”, але організовували її дозвілля; у державних театрах хоча й здійснювалися постановки радянського агітаційно-пропагандистського характеру, але й ставилися твори світової класики; державні видавництва хоча й випускали літературну продукцію “вождів”, але видавали й високомистецькі твори. Зрештою, саме у радянський період інтенсивно розвивається кінематографія, а імена талановитих кіномитців стають відомими усьому світові. Разом з тим, такі ідеї як рівномірне розташування закладів культури на території СРСР, рівні можливості та загальний доступ до культурних надбань людства, створення “єдиної культури” шляхом використання “єдиного творчого методу” під назвою “метод соцреалізму”, були нереалістичними, а “нацiональна самобутнiсть” використовувалася лише як рiзне мовно-фольклорне забарвлення тих самих iдеологiчних схем [3].

З другої половини 80-х років в Україні розпочинаються дискусії стосовно мовної проблематики, повернення культурної спадщини українському народові, видаються заборонені за радянських часів книги. Велике значення має проголошення української мови державною та одночасне прийняття “Закону про мови в Українській РСР” (1989). Виникають Український культурологічний клуб, Товариство української мови імені Тараса Шевченка, незалежні театри-студії, культурно-мистецькі об’єднання, починає розвиватись молодіжна субкультура. В цей же час у закладах культури впроваджуються “госпрозрахункові” форми роботи, сутність яких полягає у фінансуванні культури не за “залишковим” принципом, а на основі “науково визначених норм”. Однак, як справедливо зазначають вітчизняні вчені, “практично вся культурна iнфраструктура, як, втiм, i вся економiка залишилися пiд державним контролем та керувалися в основному командно-адмiнiстративними методами, а єдиними джерелами фiнансування культури залишалися державний та мiсцевi бюджети”. Більшість закладів культури, як і інші суспільні інститути, не були готові працювати у нових ринкових умовах і діяли за радянською системою [3]. Тобто, потенціал та ресурси соціально-культурної діяльності використовуються неефективно й не повністю. Це пов’язується з такими суперечностями як невідповідність демократичної природи культурно-просвітньої роботи авторитарно-бюрократичній системі управління; реальних потреб та інтересів населення можливостям та якості їх задоволення; плюралізму молодого громадянського суспільства старій парадигмі культурного розвитку; необхідності розвитку матеріальної бази матеріально-технічному забезпеченню по “залишковому принципу”; потужного потенціалу культури недооцінці ролі та значення культури в суспільстві.

1992 року Верховною Радою України приймаються “Основи законодавства України про культуру”. Основними принципами культурної політики в Україні визначено: визнання культури як одного з головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України; утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація на національні та загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами; збереження і примноження культурних надбань; розвиток культурних зв’язків з українцями, що проживають за кордоном як основи збереження цілісності української культури; гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави політичних партій та інших громадських об’єднань; рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей; доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина; забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян; заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об’єднань, релігійних організацій, окремих громадян; всебічне міжнародне культурне співробітництво; визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури; поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури [11].

Центральним органом державної виконавчої влади у галузі культури є Міністерство культури і туризму України. Згідно з Положенням про Міністерство культури і туризму України, основними його завданнями визначено: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сферах культури, туризму, діяльності курортів, а також державної мовної політики; участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері захисту суспільної моралі; координація здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання; сприяння створенню умов для задоволення національно-культурних потреб громадян України та українців, які проживають за межами України, збереженню і популяризації культурних надбань українського народу; здійснення міжнародного співробітництва з питань, що належать до компетенції Міністерства (додаток 1).

Однак, відсутність чіткої правової бази для проведення державної культурної політики, велика кількість закладів культури, що належать іншим організаціям та органам і не підпорядковані державі, неможливість надання реальної підтримки недержавним культурно-мистецьким установам, перетворили Міністерство на формальний орган, який за такої ситуації може виконувати лише рекомендаційні та методичні функції. Хоча за відомчим підпорядкуванням найбільш розгалужену мережу клубних установ має саме Міністерство культури і туризму України. Майже 60 % цих закладів потребують капітального ремонту, знаходяться в аварійному стані або працюють у пристосованих приміщеннях. При цьому близько 6 тисяч населення сільських пунктів Донецької, Одеської, Житомирської областей не мають жодного закладу культури.

Основними причинами руйнування культурної галузі залишаються відсутність механізмів підтримки недержавних культурних організацій, заохочення спонсорів та меценатів, недостатнє фінансування державних закладів культури (при задекларованих в “Основах” 8 % національного доходу України на розвиток культури), неузгодженість у питаннях оподаткування, гіперінфляція в середині 90-х років, зношеність матеріально-технічної бази культури.

Аналіз соціально-культурної сфери цього часу був би неповним, якщо не відзначити й створення нової недержавної культурної інфраструктури, до якої належать приватні музеї, клуби, театральні студії, галереї, інші культурно-мистецькі об’єднання. Активно впливати на регулювання процесів у культурній сфері починає недержавний сектор. Яскравою прикметою сьогодення стає співпраця державної соціально-культурної сфери з фінансовою та промисловою, з громадськими організаціями й об’єднаннями. Культура та бізнес розглядаються як повноправні партнери. Комерційні культурні організації швидко нарощують свою матеріальну базу, створюють свою інфраструктуру, що дозволяє заповнити білі плями на ринку соціокультурного попиту. На відміну від державних та громадських культурних об’єднань, комерційні організації повністю залежать від соціальних, культурних, дозвіллєвих потреб населення конкретного регіону й гнучко реагують на будь-які зміни у соціально-культурній сфері.

Завдяки проективному потенціалу соціально-культурної сфери виникають нові види закладів культури: Центри духовного розвитку людини (Донецька обл.), Будинки народних традицій (Дніпропетровська обл.), Центри національної культури (Одеська обл.), Центри дозвілля і мистецтв, клуби-кафе (Запорізька обл.), навчально-культурні комплекси (Луганська обл.) та ін. Окрім традиційних напрямів роботи, починають реалізовуватися інноваційні проекти, що дозволяють закладам культури залучати відвідувачів та “виживати” у сучасних умовах. Серед них велика увага приділяється таким напрямам роботи як виставкова, редакційно-видавнича, консультативна, рекреаційна.

Як зазначають вітчизняні науковці, аналiз сучасного становища та перспектив розвитку культурної сфери доводить, що лише “косметичний ремонт” — справа безрезультатна. “По-перше, українське суспiльство, яке стає дедалi вiдкритiшим i демократичнiшим, уже не задовольниться “державною культурою”, а ринково орiєнтована українська економiка не буде її утримувати так, як це ранiше робила командна економiка. До того ж, культура радянського типу може успiшно iснувати лише за браку будь-якої конкуренцiї, чого вже, вочевидь, не буде. По-друге, найбiльш динамiчна й творча частина культурно-мистецького середовища не погодиться з поновним “одержавленням” культури й мистецтва, не перетвориться на слухняних обслуговувачiв державної культпросвiтнопропагандивної машини, хоч би в якi патрiотичнi кольори її розфарбовували” [3].

Не сприяють усуненню цих недоліків й малочисельні дослідження соціально-культурних проблем. Досить ґрунтовними серед них можна назвати проекти Концепції цільової державної програми “Культура. Просвітництво. Дозвілля” (1993) та Державної цільової програми “Культура села” (1995). Однак, через різні політичні, кадрові, соціальні, економічні причини ці проекти так і не було реалізовано.

Разом з тим, культурна інфраструктура України, незважаючи на технічну зношеність, моральну застарілість, недостатність творчої ініціативи, є досить розвиненою і має потужний потенціал. Творча свобода, розмаїтість картин літературного, музичного, театрального життя, зміцнення міжнародних культурних зв’язків, ефективна система культурно-мистецького навчання, багатство народної культури – це ті головні чинники, що створюють підґрунтя реформування такої політики в галузі культури, яка відповідала б запитам українського суспільства та європейським стандартам.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *