Боротьба польських, литовських, угорських та ординських феодалів на українські землі у 14 ст.

 Близько середини XIV ст. в складі Литовської держави вже були білоруські землі й частина українських (Волинь). Внаслідок цього Литовська держава значно зміцнилася й посіла помітне місце в політичному житті Східної Європи. Великі матеріальні та людські ресурси приєднаних білоруських і українських земель давали Литві можливість успішно протистояти німецькій феодальній агресії та Орді.

 Наступ литовських феодалів на українські землі полегшувався тим, що золотоординська держава вступила в період феодальної роздробленості, що з особливою силою проявилося в середині XIV ст. Після хана Бердибека у 1359 р. до вступу на престол Тохтамиша у 1381 р. в Орді змінилося понад 25 ханів. Колишня могутня монголо-татарська держава фактично розпалася на кілька частин. Зокрема, правителі татарських орд, що кочували в причорноморських степах, не мали постійної підтримки з боку центральної влади. Ольгерд, отже, мав можливість помірятися силами з західним улусом, не оглядаючись на верховного хана.

 Боротьба Литви з Золотою Ордою за Подніпров'я залишила ряд слідів у письмових джерелах того часу. Так, у Густинському літописі під 1361 р. є звістка, що в Києві князював Федір, далі розповідається, що Ольгерд, очевидно, в 1362 р. на Синіх Водах (притока Південного Бугу) розбив «трех царков татарских… И оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей Ольгерд и инныя рускія державы во власть свою пріят, и Кіев под Федором князем взят, и посади в нем Володымера сина своего».

 Литовським феодалам вдалося оволодіти Київщиною, Переяславщиною і Поділлям. Ольгерд приєднав Переяславщину до Київського князівства, Подільську землю віддав синам свого брата Коріата — Юрію, Олександру, Костянтину й Федору. Брати Коріатовичі, утвердившись на Поділлі, перестали надсилати данину в Орду і почали готуватися до боротьби з нею. Вони спорудили, зокрема, фортеці Смотрич, Бакоту й Кам'янець. Із зміцненням свого становища Коріатовичі поступово виходили з-під влади великих князів литовських. Спершу вони орієнтувалися на Польщу, а потім на Угорщину й Молдавію.

 Проте литовські князі не мали достатніх сил для повного визволення українських земель від татарського іга. Володимир Ольгердович, який княжив у Києві, наприклад, певний час перебував у залежності від татар, на що вказують дані письмових джерел і монети цього князя з татарським гербом. У грамотах подільських князів, спочатку Коріатовичів, потім Свидригайла, також є згадки про виплату данини татарам.

 Щодо Чернігово-Сіверської землі, то відомо, що в першій половині XIV ст. вона переживала політичну кризу: численні слабосилі князі перебували в повній залежності від татар. Більш активну участь у тогочасному політичному житті брало Брянське князівство. Під 1356 р. в Никонівському літописі є згадка про те, що Ольгерд «…воевал Брянеск и Смоленск». Але литовці не мали успіху, і Брянськ залишився за князем Василієм, що одержав у Орді ярлик на княжіння. Незабаром Василій помер, «и бисть в Брянске мятеж от лихих людей, а замятна веліа, и опустение града, и потом нача обладати Брянском князь велики Литовски». З літописної розповіді не ясно, коли саме Ольгерд утвердився в Брянську, видно лише, що після походу 1356 р. минув якийсь час. Проте можна припустити, що на початку 70-х років XIV ст. більша частина Чернігово-Сіверської землі вже знаходилася під владою Литви.

 Отже, у 40-х — 70-х роках XIV ст. більшість українських земель, політично роз'єднаних і послаблених залежністю від Золотої Орди, підпала під владу Польського королівства й Великого князівства Литовського.

 

 

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *